Статья 43 ч1

Статья 43 ч1

Статья 43 Конституции РФ

1. Каждый имеет право на образование.

2. Гарантируются общедоступность и бесплатность дошкольного, основного общего и среднего профессионального образования в государственных или муниципальных образовательных учреждениях и на предприятиях.

3. Каждый вправе на конкурсной основе бесплатно получить высшее образование в государственном или муниципальном образовательном учреждении и на предприятии.

4. Основное общее образование обязательно. Родители или лица, их заменяющие, обеспечивают получение детьми основного общего образования.

5. Российская Федерация устанавливает федеральные государственные образовательные стандарты, поддерживает различные формы образования и самообразования.

Комментарий к Статье 43 Конституции РФ

1. Образование — процесс развития, саморазвития и воспитания личности, связанный с овладением социально значимым опытом человечества в различных сферах деятельности. Задачи образования — знать, понимать, уметь, участвовать в творческой деятельности, иметь сложившееся эмоционально-ценностное отношение к миру.

Право на образование закреплено в важнейших международно-правовых актах. В ст. 13 Международного пакта об экономических, социальных и культурных правах 1966 г. говорится, что образование должно быть направлено на полное развитие личности и осознание ее достоинства, оно должно укреплять уважение к правам человека и основным свободам, способствовать взаимопониманию, терпимости и дружбе между всеми нациями и всеми расовыми, этническими и религиозными группами.

После внесения в 2007 г. поправок в Закон об образовании в России была обеспечена всеобщность и обязательность полного общего образования (до этого обязательными были 9 классов, но при желании можно получить и 11-классное бесплатное образование). По уровню высшего образования Российская Федерация занимает девятое место в мире (ранее была на четвертом после Израиля, Норвегии и США)*(575). На 10 тыс. жителей высшее образование получают 250 человек, больше только в США*(576). Вместе с тем средства, ежегодно выделяемые из государственного бюджета на образование, невелики (менее 5% ВВП), 11-летнее образование, принятое в 2/3 государств мира (а в некоторых странах 12- и 13-летнее), до 2007 г. не было обязательным. Качество образования недостаточное. Все это характеризует действие конституционных норм на практике. Россия подписала соглашение о присоединении до 2010 г. к так называемому Болонскому (европейскому) процессу образования. Поэтому в целях совершенствования образования в России с 2006 г. действует приоритетная национальная программа «Образование»*(577). На науку расходуется 1% ВВП (в Китае — 2,3%)*(578).

Образование в России регулируется несколькими законами: Законом об образовании, Федеральным законом от 22.08.1996 N 125-ФЗ «О высшем и послевузовском профессиональном образовании» (в ред. от 15.07.2008) и другими актами. На уровне субъектов РФ иногда принимаются законы о тех или иных сторонах дошкольного и начального образования. В некоторых субъектах РФ (Пермском крае, Томской области, Чеченской Республике и др.) министры образования издают свои акты. Постановления по вопросам деятельности конкретных муниципальных дошкольных и начальных образовательных учреждений принимаются органами местного само управления.

Закон об образовании характеризует образование как целенаправленный процесс воспитания и обучения в интересах человека, общества и государства. Он сопровождается требованием констатации (в форме экзаменов и др.) достижения обучающимся установленных государством образовательных уровней (цензов). Такие уровни в России определяются в федеральных государственных образовательных стандартах. Это необходимый объем знаний, обязательный для получения соответствующего документа об образовании.

Политика государства в сфере образования основывается на следующих принципах: уважение к правам и свободам человека; единство федерального образовательного пространства (отсюда и федеральные стандарты) при условии учета региональных национальных традиций и особенностей (федеральные стандарты могут быть дополнены региональным компонентом) и при учете особенностей специализации определенного вуза (в вузах возможен вузовский компонент); общедоступность образования; адаптивность (приспособленность) системы образования к особенностям развития и подготовки обучающихся и воспитанников (например, в дошкольном образовании); светский характер образования в государственных и муниципальных образовательных учреждениях (в России есть и религиозные образовательные учреждения, которые вправе выдавать теперь свои официальные документы, признаваемые государством, а в государственных и муниципальных учреждениях могут преподаваться различные дисциплины религиоведения факультативно); свобода и плюрализм образования (речь идет прежде всего об академической свободе и ознакомлении обучающихся с различными научными взглядами); демократический, государственно-общественный характер управления образованием и автономность образовательных учреждений.

Государственные элементы управления образованием означают существование соответствующего законодательства, государственных стандартов, определяющих минимум обязательных знаний (стандарты утверждены Минобрнауки России в качестве временных мер), управленческую деятельность министерств и их местных органов, ведающих образованием, и др. Общественный характер управления образованием обеспечивается созданием общественных советов при Минобрнауки России, включением в коллегию Министерства выдающихся ученых в сфере образования, выборностью руководителей некоторых образовательных учреждений, существованием попечительских советов учреждений, созданием педагогических советов в школах, ученых и диссертационных советов в вузах, родительских комитетов классов и школ, студенческих советов, составлением учебных планов, программ курсов самим преподавательским коллективом и т.д.

В соответствии с законодательством РФ граждане имеют право на получение основного общего образования на родном языке. Они могут выбирать язык обучения, но в пределах возможностей, предоставляемых системой образования. В республиках в составе РФ, имеющих наряду с русским свой государственный язык (в единичных республиках, например в Карачаево-Черкесской, несколько государственных языков), изучение предметов в образовательном учреждении может вестись в равном объеме на двух государственных языках (если их два, из чего исходил Конституционный Суд РФ), это не противоречит Конституции (см. Постановление от 16.11.2004 N 16-П*(579)).

В России действуют несколько типов образовательных учреждений: дошкольные; общеобразовательные (начального общего, основного общего, среднего (полного) общего образования); учреждения начального профессионального, среднего профессионального, высшего профессионального и послевузовского профессионального образования. По завершении каждой ступени или уровня образования выдаются документы государственного образца.

Образовательные учреждения могут быть государственными, муниципальными и частными. В государственных и муниципальных учреждениях обучение бесплатное; студенты, которые учатся не ниже, чем на «хорошо», получают небольшую государственную стипендию. Передача определенных полномочий в сфере образования на муниципальный уровень не противоречит Конституции, но одновременно Суд сформулировал важное положение более общего значения, имеющее отношение к известному Федеральному закону от 22.08.2004 N 122-ФЗ: при такой передаче Федерация или субъект РФ сохраняют свои конституционные обязанности (см. Постановление КС РФ от 15.05.2006 N 5-П*(580)). В частных учреждениях обучение платное, стипендии могут выплачиваться лишь некоторым студентам из благотворительных фондов и иных негосударственных источников. Образовательные учреждения могут сдавать в аренду свое имущество, независимо от формы собственности. Они освобождаются от уплаты налогов в части непредпринимательской деятельности, предусмотренной их уставами, но некоторые другие налоги они уплачивают.

Правила приема в государственные и муниципальные образовательные учреждения на ступени начального общего, основного общего, среднего (полного) общего и начального профессионального образования, установленные образовательными учреждениями в соответствии с законодательством РФ, должны обеспечивать прием всех граждан, которые проживают на определенной территории и имеют право на получение образования соответствующего уровня. После принятия поправок 2007 г. в Закон об образовании 11-классное обучение обязательно для всех граждан РФ и бесплатно в государственных и муниципальных образовательных учреждениях (иностранные граждане получают такое образование за плату). В частных учебных учреждениях образование для российских граждан платное. Для поступления в учреждения среднего профессионального образования (техникумы и др.) необходимо, как правило, основное общее образование, для поступления в вуз — 11 классов и соответствующий документ об этом (аттестат).

Порядок итоговой аттестации (в образовательных учреждениях, имеющих государственную аккредитацию, это государственная итоговая аттестация) регулируется Федеральным законом от 09.02.2007 N 17-ФЗ, который внес значительные изменения в Закон об образовании и Федеральный закон «О высшем и послевузовском профессиональном образовании»*(581). Он законодательно устанавливает единый (с общими требованиями для всей страны) государственный экзамен (ЕГЭ) при окончании 11 классов школы. Документ о сдаче такого экзамена служит основанием для конкурсного поступления в государственное или муниципальное учреждение высшего образования или для поступления в частный вуз. 2007-2008 гг. — переходный период, когда в отдельных местностях выпускные экзамены в школах будут проходить по прежним требованиям, с 1 января 2009 г. ЕГЭ обязателен повсеместно. Родители учеников подавали иски в суды против введения ЕГЭ, но в 2009 г. Верховный Суд РФ признал его правомерным. Правда, в отношении лиц, закончивших школу в прежние годы, а также в отношении лиц, поступающих на заочные и вечерние отделения вузов, допускаются исключения. Результаты ЕГЭ признаются образовательными учреждениями среднего профессионального образования и высшими учебными заведениями как результаты вступительных испытаний по соответствующим предметам (т.е. сдавать экзамены по этим предметам при поступлении не нужно). Прием осуществляется на конкурсной основе по данным ЕГЭ. Для организации ЕГЭ создаются базы данных (федеральные и субъектов РФ) об участниках ЕГЭ и его результатах. Участник ЕГЭ имеет право на беспрепятственный доступ к информации о себе, содержащейся в базе данных.

При поступлении в государственные и муниципальные образовательные учреждения среднего и высшего профессионального образования, требующие наличия у поступающих творческих способностей физических или психологических качеств, а также в те учреждения, обучение в которых связано с поступлением на государственную службу, учреждения вправе вводить по предметам, по которым не проводился ЕГЭ, дополнительные вступительные испытания. Их результаты учитываются наряду с данными ЕГЭ при проведении вступительного конкурса.

Вне конкурса в учреждения среднего и высшего профессионального образования принимаются дети-сироты, дети-инвалиды, инвалиды I и II групп (если им не противопоказано обучение в таких учебных учреждениях), граждане до 20 лет, имеющие только одного родителя-инвалида, граждане, уволенные с военной службы, поступающие в высшие образовательные учреждения (по рекомендациям командитов), участники боевых действий. Некоторые категории лиц пользуются преимущественным правом на поступление (дети военнослужащих, погибших или умерших на военной службе или вследствие травм, заболеваний и др.). Победители и призеры заключительного этапа школьных олимпиад, победители спортивных олимпиад, чемпионы и др. принимаются без вступительных экзаменов в вузы, соответствующие профилю олимпиад. Лицам, окончившим вузы, присваиваются звания «бакалавр», «дипломированный специалист», «магистр».

2. Часть 2 комментируемой статьи 43 Конституции Российской Федерации гарантирует гражданам общедоступность и бесплатность дошкольного, основного общего и среднего профессионального образования. Закон об образовании устанавливает также общедоступность и бесплатность среднего (полного) образования в объеме 11 классов и начального профессионального образования, цель которого — подготовка работников квалифицированного труда с одновременным получением знаний в объеме основного общего образования. Общедоступность и бесплатность относится к государственным и муниципальным образовательным учреждениям, но получение второго высшего образования в них возможно только на платной основе.

Содержание образования определенного уровня и направленности определяется соответствующими программами: дошкольного образования; начального общего, основного общего, среднего (полного) общего образования, начального и среднего профессионального образования. Программы могут быть типовыми или дополняться самими образовательными учреждениями, но в любом случае должны соответствовать государственным образовательным стандартам. В настоящее время действуют государственные программы, содержащие в основном предметные требования. В отличие от них разрабатываются программы «второго поколения», которые подлежат введению в действие в основной школе с 1 января 2008 г., в «старшей школе» — в 2009 г.*(582) Обучение происходит в дошкольных учреждениях (детских садах), общеобразовательных учреждениях (школы, лицеи, гимназии), профессионально-технических училищах, специальных учреждениях для детей с отклонениями в развитии и т.д. Наряду с государственными и муниципальными образовательными учреждениями дети могут обучаться в частных учреждениях, а также в учреждениях, создаваемых религиозными и общественными объединениями. Образовательные стандарты обязательны и для них.

3. По статье 43 Конституции России Каждый гражданин РФ может получить на конкурсной основе бесплатно высшее профессиональное образование в государственном или муниципальном образовательном учреждении (неграждане России могут получить его за плату). Кроме того, каждый гражданин России и не имеющий российского гражданства может получить высшее образование в частном образовательном учреждении (за плату). Такое учреждение, если оно прошло лицензирование, а затем аккредитацию (особую проверку состояния образования), также выдает диплом государственного образца. Обучающиеся в таких вузах имеют отсрочку от призыва на военную службу, студенты негосударственных вузов, не имеющих аккредитации, такой отсрочкой не пользуются (см. Постановление КС РФ от 21.10.1999 N 13-П*(583)). Преподавание в высшей школе строится с учетом академической свободы. Преподаватель обязан дать обучающимся учебный материал в объеме стандарта и учебной программы, но возможно изложение его с позиций различных взглядов.

Государственные и муниципальные образовательные учреждения высшего профессионального образования (а также частные) имеют три организационные формы: институт (однопрофильное учреждение), академия (не менее двух факультетов), университет (не менее пяти факультетов). Общее руководство вузами осуществляет Минобрнауки России, в составе которого есть службы и агентства. Они считаются учредителями государственных вузов (учредители муниципальных вузов — соответствующие органы местного самоуправления, частных — физические и юридические лица). Минобрнауки России разрабатывает (при участии научной и педагогической общественности) государственные стандарты, определяет (в соответствии с законом) некоторые правила приема в вузы, решает вопросы материального и финансового обеспечения вузов, находящихся в федеральной собственности (вузы субъектов РФ и муниципальных образований обеспечиваются ими), осуществляет контроль за качеством учебного процесса (для этого в составе Министерства существует надзорная служба), организует проверку остаточных знаний студентов разных курсов (тестирование и др.).

Лица, у которых есть диплом о высшем образовании, имеют возможность получить послевузовское профессиональное образование (аспирантура и др.), готовиться к научной или педагогической работе, создавать исследования для получения ученой степени.

4. Каждый гражданин РФ обязан получить основное общее образование — 11 классов общеобразовательной школы или приравненного к ней другого образовательного учреждения. Учеба в школе начинается с шести с половиной лет, но не позже восьми лет. После завершения основного общего образования проводится государственная аттестация учащегося. Аттестат дает право продолжить обучение для получения среднего (полного) образования либо среднего профессионального образования, но чтобы иметь право поступить в вуз, нужно окончить 11 классов.

Требование обязательности основного общего образования относится к лицу до достижения им 15 лет. Родители, лица, их заменяющие, обязаны обеспечить получение детьми такого образования. Предельный возраст обучающегося для получения основного общего образования в общеобразовательном учреждении по очной форме обучения — 18 лет. Для отдельных категорий обучающихся этот возраст может быть увеличен.

5. Чтобы обеспечить необходимый уровень образования, в России (в отличие от многих зарубежных стран) законодательно закреплена необходимость государственных образовательных стандартов. Учебный план вуза (факультета и т.д.) включает федеральный компонент и может включать региональный (субъекта РФ) и вузовский компоненты. Федеральный компонент обязателен для любого образовательного учреждения. Он определяет необходимый минимум содержания программ основных учебных курсов по данной специализации, максимальный объем учебной нагрузки обучающихся (аудиторные занятия и количество часов, предусмотренное для самостоятельной работы), содержит требования к уровню подготовки выпускников. Такие стандарты утверждаются соответствующими федеральными органами исполнительной власти. Региональный компонент может быть предложен соответствующими органами государственной власти субъекта РФ. Для вузов, находящихся в федеральной собственности, он является рекомендацией, для вузов данного субъекта РФ и его муниципальных образований он может быть обязательным. Учебный план может включать также вузовский компонент — дополнительные дисциплины по специализации вуза.

Законодательство предусматривает возможность различных форм обучения. В Законе об образовании говорится, что с учетом потребностей и возможностей обучающихся образовательные программы по той или иной учебной дисциплине могут быть освоены: в образовательном учреждении — в форме очной, очно-заочной (вечерней), заочной. Возможны также семейное образование, самообразование, экстернат. При любой форме образования аттестация должна проходить в образовательном учреждении, имеющем на это право. Для всех форм образования действует единый государственный стандарт и общие учебные программы по дисциплинам; по другим системам учащиеся обязаны знать и выполнять требования учебных программ. Некоторые профессии и специальности не могут быть освоены в заочной форме или в форме экстерната (например, медицина, иностранные языки, военное дело и др.). Перечень таких специальностей установлен Правительством РФ.

Статья 43 Конституции РФ гласит, что государство различными способами поддерживает развитие образования. Создаются новые крупные государственные университеты (в 2006 г. создан Южный федеральный университет с крупными научными центрами и почти 50 тыс. студентов, создаются аналогичные университеты в Сибири и некоторых других регионах страны), государство выделяет средства из бюджета, платит небольшие стипендии студентам (они повышены в 2008 г.), в последние годы неоднократно повышалась заработная плата преподавательскому составу.

Гражданский кодекс Украины (ГК Украины) с комментариями к статьям

Стаття 43. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою

1. Физическое лицо может быть признано судом безвестно отсутствующим, если в течение одного года в месте его постоянного жительства нет сведений о месте его пребывания.

2. В случае невозможности установить день получения последних сведений о месте пребывания лица началом его безвестного отсутствия считается первое число месяца, следующего за тем, в котором были получены такие сведения, а в случае невозможности установить этот месяц — первое января следующего года.

3. Порядок признания физического лица безвестно отсутствующим устанавливается Гражданским процессуальным кодексом Украины.

1. В случае длительного отсутствия физического лица по месту его постоянного проживания и неизвестности места его пребывания возникает юридическая неопределенность, последствиями которой может стать нарушение прав других участников гражданских отношений. Кредиторы этого лица не имеют возможности удовлетворить свои требования по выполнению обязательства ‘ язань; в неопределенном положении оказываются суб ‘ объекты, которым данное лицо оказывала материальную помощь и т.д.. Не защищены и интересы самого отсутствующего лица, может быть нанесен вред его имуществу, которое оставлено без присмотра; могут исчезнуть, обанкротиться или умереть ее должники за обязательства ‘ язаннями т.п.. Для решения ‘ Обязательства этих проблем существуют институты признания физического лица безвестно отсутствующим и объявление физического лица умершим.

2. Признание физического лица безвестно отсутствующим осуществляется по решению суда на основании установления нескольких юридических фактов:

1) отсутствие лица в месте его постоянного проживания (т.е. по месту регистрации) в течение длительного времени

2) отсутствие сведений о месте нахождения такого лица в месте его постоянного жительства и невозможности их получения всеми доступными способами;

3) истечения одного года с момента получения последних сведений о месте нахождения данного лица. Порядок исчисления указанного срока зависит от того, можно установить день получения последних сведений о месте пребывания лица. Если такой день можно установить (получение письма; телефонный разговор, от ‘ съезд с места постоянного или временного проживания и др.), начало течения годичного срока начинается со дня, следующего за днем Последние сведения о пропавшей лицо, летний срок начинается с первого числа следующего месяца. Если и месяц остается неизвестным, этот срок исчисляется с 1 января следующего года.

В гражданско-правовой доктрине сложилось несколько мнений о юридическую сущность оснований признания лица безвестно отсутствующим:

1) в основу такого признания возлагается презумпция смерти лица. С таким взглядом трудно согласиться, ведь в таком случае устраняется граница между признанием лица безвестно отсутствующим и объявлением его умершим

2) основанием безвестного отсутствия считается презумпция , поскольку не имеет достаточных данных полагать, что лица нет в живых. Этот взгляд представляется наиболее приемлемым, поскольку лицо объявляется безвестно отсутствующим для того, чтобы устранить неопределенность в регулировании гражданских отношений, в том числе и с целью охраны и защиты прав и интересов самого лица, исчезла. В частности, опекун, назначенный над имуществом безвестно отсутствующего, должен выполнять свои полномочия в его пользу до момента отмены судебного решения или появления человека (ст. 44 ГК)

3) судом констатируется лишь факт невозможности решение вопроса о жизни или смерти физического лица. Очевидно, что судебное решение не имеет целью установления отсутствия приведенных юридических фактов, а, наоборот, должно основываться на доказательстве ряда вышеперечисленных юридических фактов.

3. Дела о признании физического лица безвестно отсутствующим рассматриваются в порядке особого производства на основании ст. ст. 246 — 250 ГПК. В заявлении обязанности ‘ обязательно должно быть обосновано, для какой цели заявителю необходимо признать лицо безвестно отсутствующим (ст. 247 ГПК).

Закон не обязательства ‘ связывает заинтересованных лиц осуществлять розыск отсутствующего. Судья при подготовке дела к рассмотрению с ‘ выясняет, какие лица могут предоставить сведения об отсутствующем, а также запрашивает в соответствующие органы по последнему известному месту жительства (милиции, ЖЭО, местного самоуправления) и работы отсутствующего о наличии сведений о этого физического лица (ст. 248 ГПК). Суд рассматривает дело с участием заявителя, свидетелей, указанных в заявлении, и лиц, которых суд признает нужным допросить (ч. 1 ст. 249 ГПК).

4. Ст. 43 ГК не устанавливает перечня правовых последствий признания лица безвестно отсутствующим, однако содержание других норм гражданского и семейного законодательства дает возможность выделить такие последствия, в частности:

1) нотариус по последнему месту жительства такого лица устанавливает над ее имуществом ожога. Опекун управляет имуществом в интересах лица, признанного безвестно видсутньо, в том числе предоставляет содержание лицам, которых был обязательства ‘ связан содержать безвестно отсутствует

2) супруг безвестно отсутствующего получают право расторгнуть брак в упрощенном порядке в органе ЗАГС (Пункт 1 ч. 1 ст. 107 СК)

3) прекращаются обязательства ‘ Обязательства, неразрывно эт ‘ связаны с лицом безвестно отсутствующего (например, указанные в п. 6 ч. 1 ст. 248, п. 2 ч. 1 ст. 1008 ГК).

Коментар до статті 43. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації

1. Не е злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.

2. Особа, зазначена у частині першій цієї статті, підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно 1 поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов’язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

3. Особа, яка вчинила злочин, що передбачений частиною другою цієї статті, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку підбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.

1. Ст. 43 визначає умови, за яких заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка виконує спецальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації, визнається правомірним Вказане заподіяння шкоди визнається обставиною, що виключає злочинність діяння, за сукупності таких умов:

1) воно є вимушеним. Вимушеним визнається таке заподіяння шкоди, що є необхідним для збереження особою у таємниці факту

виконання нею спеціального завдання, й співробітництва з оперативним підрозділом (розвідувальним органом) чи її інкогніто. Вчинення особою, яка виконує спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації, злочинного діяння, не зумовленого зазначеною вище необхідністю, не підпадає під дію ст. 43, і особа, яка вчинила це діяння, має нести за нього кримінальну відповідальність на загальних підставах;

2) воно здійснюється особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації.

Під особою, яка виконує спеціальне завдання, слід розуміти:

а) штатного працівника оперативного підрозділу правоохоронних (органів МВС, СБ, ПВ, податкової міліції, інших органів, що мають право здійснювати оперативно-розшукову діяльність) або розвідувальних органів, який проникає до складу організованої групи чи злочинної організації. Це проникнення як правило є негласним (працівник правоохоронного органу видає себе за іншу особу), але не виключено, що працівник правоохоронного органу, який виконує спеціальне завдання, не приховує від злочинців свого службового становища (наприклад, вдає корумпованого співробітника правоохоронного» органу); б) особу, яка на передбаченій законом основі негласно співробітничає з оперативним підрозділом (працівником оперативного підрозділу) правоохоронного органу або з розвідувальним органом і отримала відповідне спеціальне завдання.

Участь особи в організованій групі чи злочинній організації може вважатись виконанням спеціального завдання, про яке йдеться у ст. 43 і яке Дає особі право на правомірне заподіяння шкоди лише за умови документального оформлення такого завдання і відображення його у документах відповідної оперативно-розшукової справи. Документальне оформлення спеціального завдання необхідне як у випадку проникнення особи до складу організованої групи чи злочинної організації, так і у разі укладення угоди з особою, яка вже є членом такої групи чи організації. Про необхідність негласного проникнення працівника оперативного підрозділу (розвідувального органу) або особи, яка співробітничає з оперативним підрозділом (розвідувальним органом), до складу організованої групи чи злочинної організації має бути винесена постанова, яка затверджується начальником органу, до складу якого входить підрозділ, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, а у деяких випадках — безпосередньо начальником такого підрозділу. Виконання спеціального завдання особою, яка до укладення угоди про співробітництво з оперативним підрозділом (розвідувальним органом) вже була членом організованої групи чи злочинної організації, не звільняє цю особу від кримінальної відповідальності за злочини, вчинені нею до укладення угоди й отримання спеціального завдання. Це саме стосується і особи, яка діяла з метою попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації за власною ініціативою, без спеціального завдання відповідних органів;

3) метою такого завдання було попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації;

4) під час виконання зазначеного спеціального завдання особою, яка виконує таке завдання діяння, не вчинено злочини, зазначені у ч. 2 ст. 43.

Про поняття організованої групи та злочинної організації див. коментар до ст. 28.

2. Закон забороняє залучати до виконання оперативно-розшукових завдань медичних працівників, священнослужителів, адвокатів, якщо особа, щодо якої вони мають здійснювати оперативно-розшукові заходи, є їхнім пацієнтом чи клієнтом. Тому не може визнаватись правомірним виконання медичними працівниками, священнослужителями, адвокатами спеціальних завдань у складі організованих груп чи злочинних організацій, члени яких є їхніми пацієнтами чи клієнтами, а вчинення цими особами злочинних діянь за таких обставин розглядатися з урахуванням положень, передбачених ст. 43.

3. Згідно з ч. 2 ст. 43 заподіяння шкоди особою за наявності умов, передбачених ч. 1 цієї статті, не визнається правомірним, якщо відповідне діяння за своїми ознаками є; а) особливо тяжким умисним злочином, поєднаним з насильством над потерпілим; ‘б) тяжким умисним злочином, пов’язаним зі спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких чи особливо тяжких наслідків.

Під насильством над потерпілим у даному разі слід розуміти як фізичне, так і психічне насильство (застосування чи погроза застосування щодо потерпілого фізичної сили, зброї, інших знарядь, що можуть заподіяти шкоду життю чи здоров’ю потерпілого). Про поняття потерпілого див. коментар до ст. 46, а про поняття тяжкого тілесного ушкодження — до сг. 121. Під тяжкими чи особливо тяжкими наслідками у ч. 2 сг. 43 слід розуміти наслідки (смерть людини, шкоду для здоров’я людей, майнову шкоду тощо), які визнаються тяжкими чи особливо тяжкими відповідно до норм КК про відповідальність за вчинення того чи іншого умисного тяжкого злочину (див. ч. З ст. 146, ч. З ст. 204, ч. З ст. 206, ч. З ст, 355 тощо).

5. Ч. З ст. 43 встановлює, пільгові правила призначення покарання особі, яка, виконуючи спеціальне завдання, вчинила злочин, зазначений у ч. 2.СТ. 43. Ці пільги щодо розміру покарання діють лише за наявності перелічених вище чотирьох умов.

Пільгові правила, встановлені ч. З ст. 43, застосовуються при призначенні винній особі покарання окремо за кожен вчинений злочин. При сукупності злочинів остаточне покарання для неї визначається судом на основі покарань, призначених окремо за кожен вчинений злочин, за загальними правилами, встановленими ст. 70. У разі вчинення за умов, передбачених ч. ч. 1 та 2 ст. 43, злочину особою, яка після засудження не відбула повністю призначеного судом покарання, покарання за новий злочин призначається э урахуванням пільг, передбачених ч. З ст. 43, а остаточне покарання визначається за загальними правилами, встановленими ст. 71.

Закон України «Про оперотивно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. (cm. cm. 5, 8, 11).

Закон Україна «Про розвідувальні органи України» від 22 березня 2001 р. (ст. ст. 4, 5).

Статья 43 229-ФЗ — Прекращение исполнительного производства

1. Исполнительное производство прекращается судом в случаях:

1) смерти взыскателя-гражданина (должника-гражданина), объявления его умершим или признания безвестно отсутствующим, если установленные судебным актом, актом другого органа или должностного лица требования или обязанности не могут перейти к правопреемнику и не могут быть реализованы доверительным управляющим, назначенным органом опеки и попечительства;

2) утраты возможности исполнения исполнительного документа, обязывающего должника совершить определенные действия (воздержаться от совершения определенных действий);

3) отказа взыскателя от получения вещи, изъятой у должника при исполнении исполнительного документа, содержащего требование о передаче ее взыскателю;

4) в иных случаях, когда федеральным законом предусмотрено прекращение исполнительного производства.

2. Исполнительное производство прекращается судебным приставом-исполнителем в случаях:

1) принятия судом акта о прекращении исполнения выданного им исполнительного документа;

2) принятия судом отказа взыскателя от взыскания;

3) утверждения судом мирового соглашения, соглашения о примирении между взыскателем и должником;

4) отмены судебного акта, на основании которого выдан исполнительный документ;

5) отмены или признания недействительным исполнительного документа, на основании которого возбуждено исполнительное производство;

6) прекращения по основаниям и в порядке, которые установлены федеральным законом, исполнения судебного акта, акта другого органа или должностного лица по делу об административном правонарушении судом, другим органом или должностным лицом, выдавшими исполнительный документ;

7) внесения записи об исключении юридического лица (взыскателя-организации или должника-организации) из единого государственного реестра юридических лиц;

8) если исполнительный документ содержит требование о возвращении незаконно перемещенного в Российскую Федерацию или удерживаемого в Российской Федерации ребенка или об осуществлении в отношении такого ребенка прав доступа на основании международного договора Российской Федерации и ребенок достиг возраста, по достижении которого указанный международный договор не подлежит применению в отношении этого ребенка;

9) прекращения алиментных обязательств по основаниям, предусмотренным абзацем вторым пункта 2 статьи 120 Семейного кодекса Российской Федерации;

10) признания безнадежной к взысканию задолженности по платежам в бюджет в порядке, установленном законодательством Российской Федерации;

11) если исполнительный документ содержит требование о взыскании государственной пошлины по рассмотренному судом делу о взыскании задолженности по платежам в бюджет, в отношении которой в порядке, установленном законодательством Российской Федерации, принято решение о признании ее безнадежной к взысканию.

3. При отмене судебного акта, ставшего основанием для прекращения исполнительного производства, либо изменении обстоятельств, послуживших основанием для прекращения исполнительного производства, оно возобновляется по заявлению взыскателя или инициативе судебного пристава-исполнителя.

Статья 43 ч1

Розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2 — 5, 7 статті 40 пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п’ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.

Подання власника або уповноваженого ним органу має розглядатися у присутності працівника, на якого воно внесено. Розгляд подання у разі відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. Якщо працівник або його представник не з’явився на засідання, розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах строку, визначеного частиною другою цієї статті. У разі повторної неявки працівника (його представника) без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності.

У разі якщо виборний орган первинної профспілкової організації не утворюється, згоду на розірвання трудового договору надає профспілковий представник, уповноважений на представництво інтересів членів професійної спілки згідно із статутом.

Виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) повідомляє власника або уповноважений ним орган про прийняте рішення у письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) дав згоду на розірвання трудового договору.

Якщо працівник одночасно є членом кількох первинних профспілкових організацій, які діють на підприємстві, в установі, організації, згоду на його звільнення дає виборний орган тієї первинної профспілкової організації, до якої звернувся власник або уповноважений ним орган.

Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника (частина перша цієї статті) розглядає спір по суті.

1. У частині першій статті, що коментується перелічуються підстави, звільнення з яких вимагає попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації. Такими підставами є ті, що передбачені пунктами 1 (крім звільнення у зв’язку з ліквідацією підприємства, установи, організації), 2, 3, 4, 5, 7 ст. 40, пунктами 2 і 3 ст. 41 КЗпП. Тому хоча із заголовку статті, що коментується, і випливає, що вона стосується усіх випадків розірвання трудового договору з ініціативи власника, згода виборного органу первинної профспілкової організації необхідна тільки при звільненні працівників з перелічених у цій статті підстав. Звільнення з ініціативи власника з інших підстав (не зазначених у ст. 43 КЗпП) проводиться без згоди виборного органу первинної профспілкової організації.

Законодавству не буде суперечити, якщо працівник одночасно буде членом кількох профспілкових організацій, які діють на підприємстві, крім випадків, коли статутом профспілки встановлені обмеження щодо подвійного членства (частина п’ята статті 7 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Але для звільнення досить згоди виборного органу однієї з первинних профспілкових організацій, членом якої є працівник. Причому власник вправі вибрати ту первинну профспілкову організацію, до виборного органу якої він звертається з поданням про надання згоди на розірвання трудового договору (ч. 5 ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Зрозуміло, що працівник повинен бути членом цієї профспілки.

2. Ст. 43 КЗпП сформульована як норма прямої дії, яка не допускає встановлення підзаконними актами додаткових випадків, коли розірвання трудового договору з ініціативи власника вимагає згоди виборного органу первинної профспілкової організації.

Статутом професійної спілки може бути передбачено, що за певних умов у первинній профспілковій організації (профспілковій організації підприємства) може не створюватися виборний профспілковий орган, а обирається профспілковий представник. Він і наділяється повноваженнями давати згоду на звільнення працівників, що є членами цієї профспілкової організації чи профспілки.

3. Ст. 43 КЗпП передбачає необхідність одержання попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення працівника. Однак наслідки порушення правила про необхідність одержання попередньої згоди є несуттєвими. Якщо згода виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення працівника до звільнення працівника не запитувалася, то вона може бути отримана пізніше. Навіть при виявленні в суді факту звільнення працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації, суд не вправі поновити працівника на роботі, якщо лише немає інших порушень, які дають підстави на поновлення працівника на роботі. При виявленні такого факту суд зобов’язаний відповідно до частини третьої ст. 43 КЗпП призупинити провадження у справі, зробити запит на адресу виборного органу первинної профспілкової організації щодо надання згоди на звільнення і після її одержання розглянути спір по суті. Правило частини третьої ст. 43 КЗпП відповідає спеціальній нормі ст. 235 КЗпП, яка надає суду право поновити працівника на роботі тільки у разі звільненні його без законної підстави. Порушення порядку звільнення саме по собі в ст. 235 КЗпП взагалі не визнається підставою для звільнення. Отже, згода виборного органу первинної профспілкової організації є елементом підстави для звільнення. Тому її відсутність означає, що підстав для звільнення немає, а це тягне поновлення працівника на роботі. Час одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації — попередньо (до звільнення) чи потім (після звільнення) є елементом порядку звільнення, порушення якого не тягне поновлення працівника на роботі.

Власник також не позбавлений права запитати згоду виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення працівника після його звільнення, зокрема, під час підготовки судового засідання в справі щодо поновлення на роботі звільненого працівника (п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів»).

4. Виборний орган первинної профспілкової організації підприємства, установи, організації має право давати згоду на звільнення працівників підприємства, установи, організації, які є членами даної профспілки.

5. У ст. 43 КЗпП і ст. 38 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» встановлена низка правил, які стосуються порядку надання виборним органом первинної профспілкової організації підприємства згоди на звільнення працівників. Встановлено, що виборний орган розглядає подання роботодавця про розірвання трудового договору з працівником. У зв’язку з цим можна очікувати, що суди будуть визнавати юридичну силу лише такої згоди, яку дано виборним органом первинної профспілкової організації у відповідь на подання роботодавця, тобто посадової особи, що відповідно до статуту підприємства, установи, організації чи положення про нього має повноваження на виконання функцій власника або уповноваженого ним органу. Подання повинна підписати саме ця особа. Ще до набрання чинності зазначеним Законом Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що з поданням до виборного органу первинної профспілкової організації може звернутися особа, яка має право на прийняття та звільнення працівників (п. 15 постанови «Про практику розгляду судами трудових спорів»). Отже, недопустимо, щоб подання на адресу виборного органу підписували начальник відділу кадрів, інспектор з кадрів або навіть заступник керівника підприємства, якщо тільки статутом (положенням) не передбачене його право здійснювати прийняття та звільнення працівників. Пленум Верховного Суду України не визнає чинності також і за такою згодою виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення працівника, яка дана ним за власною ініціативою (без подання власника або уповноваженого ним органу).

Подання роботодавця про розірвання трудового договору повинне бути обґрунтованим і викладене в письмовій формі.

6. Закон «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», Кодекс законів про працю не вирішують питання про кількість членів виборного органу первинної профспілкової організації, які мають право розглядати питання про надання згоди на звільнення або про відмову в наданні такої згоди. Це і зрозуміло, оскільки повноваження організацій і виборних органів профспілок повинні визначатися статутами профспілок (ст. 14 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). У зв’язку з цим у суперечність із законом прийшло положення п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів», відповідно до якого рішення виборного органу первинної профспілкової організації про згоду на звільнення працівника з ініціативи власника має чинність за умови, що в засіданні виборного органу бере участь більше половини його членів. Статутом може бути передбачено, що виборний орган приймає рішення за умови, що в його засіданні бере участь не менше двох третин його складу чи інша кількість його членів. Таким правилом і необхідно керуватися при оцінці правомірності рішення виборного органу первинної профспілкової організації про надання (чи відмову в наданні) згоди на звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Цей висновок відповідає ч. 5 ст. 13 Закону «Про об’єднання громадян», відповідно до якого порядок діяльності статутних органів об’єднання громадян визначається його статутом.

7. У тій же постанові Пленум Верховного Суду України роз’яснює, що згода на звільнення має чинність тільки за умови, що вона дана з підстав, зазначених власником у поданні з проханням дати згоду на звільнення. Якщо ж виборний орган первинної профспілкової організації дав згоду з іншої підстави, ніж запитував власник, згода не буде мати чинності. Але тут потрібно пояснити, що мається на увазі під «іншими підставами». Під це формулювання підпадають такі випадки, коли власник просив дати згоду на звільнення, наприклад, за п. 3 ст. 40 КЗпП, а виборний орган дав згоду на звільнення, наприклад, за п. 2 ст. 41 КЗпП. Але під підставою для звільнення можуть матися на увазі не тільки підстави, передбачені ст. 40 КЗпП, але і фактичні обставини, що стали причиною для звільнення.

Із змісту п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів», у принципі, можна зробити висновок про те, що під підставами тут розуміються не фактичні обставини, а саме конкретні норми, сформульовані в пунктах статей 40 і 41 КЗпП. Однак практично такий висновок може ввести в оману. Справа в тому, що за останні 30 — 35 років склалася судова практика, відповідно до якої всі сумніви щодо оцінки фактичних обставин, що стали підставою для звільнення, а також при тлумаченні правових норм вирішуються на користь працівника. Тому при звільненні працівників з ініціативи власника варто виявити максимальну обережність. Вона, зокрема, може виявлятися в тому, що при зверненні до виборного органу із проханням дати згоду на звільнення працівника в поданні вказуються усі фактичні обставини, що послужили причиною звільнення. Частина цих обставин при розгляді справи в суді може бути оцінена як така, що не дає власникові права на звільнення працівника. Тому при звільненні працівника власник завжди повинен мати запас аргументів, які варто готувати заздалегідь.

З урахуванням цього і в поданні до виборного органу первинної профспілкової організації про надання згоди на звільнення і в наказі про звільнення працівника з роботи з ініціативи власника потрібно давати розгорнуту мотивацію, описувати усі фактичні обставини, які послужили причиною звільнення.

8. Виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає в 15-денний строк подання роботодавця про розірвання трудового договору з працівником. Це особливо слід враховувати, коли запитується згода на звільнення, яке власник вправі здійснити протягом обмеженого строку (п. 3, 4, 7, 8 ст. 40, п. 1 ст. 41 КЗпП) Подання роботодавця повинно розглядатися у присутності працівника, щодо якого воно подане. Розгляд подання за його відсутності допускається тільки за письмовою заявою працівника. Від імені працівника в засіданні виборного органу може виступати інша особа, у тому числі адвокат. У разі неявки працівника або його представника на засідання виборного органу розгляд заяви відкладається до наступного засідання в межах зазначеного вище 15-денного строку. При повторному нез’явленні працівника без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності. Виборний орган первинної профспілкової організації повідомляє роботодавцю про прийняте рішення в письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що профспілковий орган дав згоду на розірвання трудового договору. Рішення виборного органу первинної профспілкової організації про відмову дати згоду на розірвання трудового договору повинне бути обґрунтованим. Якщо у рішенні немає обгрунтування відмови у наданні згоди на звільнення, роботодавцю надається право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (частина шоста ст. 39 Закону «Про профспілки, їх права та гарантії діяльності» (в редакції від 13 грудня 2001 р.)). Це положення не підлягає поширювальному тлумаченню. Наявність обгрунтування, що має недоліки, які стосуються його всесторонності, повноти, відповідності (невідповідності) фактичним обставинам не дає підстав для висновку про відсутність обгрунтування. Так, відмова в згоді на звільнення з роботи працівника, який систематично з’являється на роботі в нетверезому стані, може бути обґрунтована тим, що, залишившись без впливу товаришів по роботі, працівник стане ще більш зловживати алкогольними напоями, а це буде мати тяжкі наслідки для його сім’ї і неповнолітніх дітей. Це — рішення виборного органу первинної профспілкової організації має бути визнане обґрунтованим, хоч воно і не спростовує обставин, на які посилається власник. Рішення виборного органу про відмову у дачі згоди на звільнення не може бути оскаржене власником, а згода виборного органу на це не може бути оскаржена працівником у якому-небудь органі.

Слід звернути увагу на такі особливості викладених правил. Наслідки порушення 3-денного строку повідомлення роботодавця про прийняте виборним органом рішення за поданням про розірвання трудового договору встановлені: порушення строку означає, що згоду на звільнення отримано. Але все-таки наслідки порушення 15-денного строку розгляду подання роботодавця не встановлені. У цьому зв’язку слід вважати, що якщо протягом 18-денного строку власник не одержить рішення про відмову в дачі згоди на звільнення, він може вважати, що виборний орган первинної профспілкової організації дав таку згоду.

9. Власник має право звільнити працівника не пізніш одного місяця після одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення працівника. Цей строк ніяк не впливає на встановлені ст. 148 КЗпП граничні строки звільнення, що являє собою дисциплінарне стягнення: при звільненні в порядку застосування дисциплінарного стягнення власник повинен встигнути в місячний строк з дня виявлення проступку, що став підставою для звільнення, здійснити всі дії, необхідні для звільнення працівника, у тому числі й одержати, як вимагає цей закон, згоду виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення.

10. Одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації юридично не зобов’язує власника звільняти працівника. Він може і відмовитися від раніше прийнятого ним рішення про звільнення працівника.

11. Для звільнення деяких категорій працівників встановлені додаткові вимоги. Так, неповнолітні можуть бути звільнені з роботи тільки за умови одержання попередньої згоди районної (міської) комісії в справах неповнолітніх (ст. 198 КЗпП). Однак такі комісії нині в Україні не створюються і не діють. Відповідно до Закону «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» передбачене створення служб в справах неповнолітніх. Про одержання згоди служби в справах неповнолітніх на звільнення працівника див. коментар до ст. 198 КЗпП. Відзначимо, що ст. 38 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає створення виконавчими органами сільських, селищних, міських рад комісій в справах неповнолітніх.

12. Закон «Про статус депутатів місцевих рад» не містить положення щодо згоди місцевої ради на звільнення з роботи осіб, що є депутатами місцевих рад. Ст. 33 названого Закону передбачає попередження депутатів місцевих рад про наступне звільнення в порядку, що встановлюється законодавством. На цей час підлягає застосуванню загальне правило про попередження працівників про наступне вивільнення, що встановлене ст. 492 КЗпП. На виконання викладеного положення ст. 33 Закону «Про статус депутатів місцевих рад», очевидно, буде визначено порядок попередження депутатів про наступне звільнення. До встановлення такого порядку власники не можуть бути звільнені від обов’язку попереджати депутатів про наступне звільнення. Таке попередження є обов’язковим, незалежно від підстави звільнення. Виняток складає лише звільнення на підставі ст. 38, 39 КЗпП. Про попередження депутата місцевої ради про наступне звільнення повинна бути направлена інформація в раду. Але порушення правил про попередження депутата про наступне звільнення та про інформацію місцевої ради є порушенням лише порядку звільнення, що відповідно до частини першої ст. 235 КЗпП не є підставою для поновлення працівника на роботі.

13. Ст. 252 КЗпП України і ст. 41 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» для забезпечення прав і законних інтересів працівників, обраних до складу профспілкових органів, профорганізаторами, встановили додаткові правила щодо порядку звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу таких працівників. Див. про це коментар до ст. 252 КЗпП.

14. Очевидно, якщо законодавство не встановлює обов’язок власника одержати згоду на звільнення працівника в перелічених випадках попередньо, суд при розгляді трудового спору про поновлення на роботі зобов’язаний визнати чинність згоди на звільнення, одержаної після звільнення. Він вправі також відкласти розгляд справи до рішення відповідного органу про надання згоди на звільнення або про відмову дати таку згоду. Але закон не передбачає в цьому випадку обов’язку суду робити запит у відповідний орган про згоду на звільнення працівника (крім випадків звільнення без попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації, коли ст. 43 КЗпП покладає на суд обов’язок зробити запит на згоду цього органу).

У випадку, коли згода на звільнення повинна бути отримана попередньо, але до звільнення вона не була отримана, суд констатує її відсутність. Із змісту п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» випливає, що в цьому випадку працівник повинен бути поновлений на роботі. Ця думка Верховного Суду України вважається такою, що відповідає вимогам правових норм, які регулюють порядок одержання згоди на звільнення. Передбачаючи одержання попередньої згоди відповідного органу на звільнення працівника з ініціативи власника, закон не дає суду право робити запит про згоду. Законодавство виходить з того, що відсутність згоди в таких випадках не може бути компенсована згодою після звільнення.

Оскільки ж саму згоду відповідного органу варто розглядати як елемент підстави для звільнення, Пленум Верховного Суду обґрунтовано прийшов до висновку про необхідність поновлення на роботі працівника, звільненого без згоди відповідного органу (це не стосується погодження з виборним органом первинної профспілкової організації), якщо відповідно до законодавства така згода повинна бути отримана попередньо.

15. Щодо перших заступників, заступників голів і керівників апарату обласних, Київської та Севастопольської міської адміністрації, керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, встановлено, що вони звільняються з роботи (звільняються від посад) за згодою відповідних державних органів (Порядок призначення на посади та звільнення з посади перших заступників, заступників голів і керівників апарату обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій; Порядок призначення на посади та звільнення від посад керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій. Ці правила дублюються в численних нормативно-правових актах, присвячених правовому становищу окремих видів управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій. Відсутність згоди відповідного вищого органу (Президента України, Кабінету Міністрів, Прем’єр-міністра, Віце-прем’єр-міністра, Міністра Кабінету Міністрів, міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, обласної, Київської, Севастопольської міських державних адміністрацій) виключає звільнення з посади (звільнення з роботи). Якщо ж всупереч законодавству звільнення здійснене, працівник підлягає поновленню на роботі. Однак наступне одержання згоди вищестоящого державного органу на звільнення працівника виключає поновлення на роботі, можлива тільки зміна дати звільнення. Якщо ж згоду одержано після закінчення строку, встановленого для звільнення за порушення трудової дисципліни чи за результатами атестації, звільнення буде незаконним як у випадку звільнення в межах цього строку, але до одержання згоди, так і в разі звільнення після одержання згоди, але після закінчення зазначеного строку.

16. Ст. 42 Закону «Про охорону праці» формулює нову правову конструкцію — одержання власником згоди найманих працівників на звільнення уповноваженого найманими працівниками з питань охорони праці. Порядок одержання такої згоди визначається колективним договором. Якщо колективним договором такий порядок не встановлено, положення про одержання згоди найманих працівників не може бути реалізоване.

Смотрите еще:

  • Заявление ходатайств гпк рф Статья 166 ГПК РФ. Разрешение судом ходатайств лиц, участвующих в деле Новая редакция Ст. 166 ГПК РФ Ходатайства лиц, участвующих в деле, по вопросам, связанным с разбирательством дела, […]
  • Земельный участок столбовая Купить участок в рабочем поселке Столбовая, Чеховский район, Московская область Форма поиска Участок 6.1 сот. Чеховский р-н., рп. Столбовая, Большая ул. ИЖС Электричество: есть […]
  • 125712 дти заказное письмо что это Amali-shop.ru Развлекательный проект PSR 1257+12 (PSR B1257+12) — пульсар, планетная система которого была первой из обнаруженных за пределами Солнечной Системы. В 1991 году польский […]
  • Жилое помещение предназначено для проживания граждан uristinfo.net Глава 4. ЖИЛОЕ ПОМЕЩЕНИЕ § 4.1. Жилое помещение: понятие и виды§ 4.2. Назначение жилого помещения. Пользование жилым помещением§ 4.3. Государственная регистрация прав на […]
  • Федерального закона от 13 марта 2006 г о рекламе Федерального закона от 13 марта 2006 г о рекламе Статья 19. Наружная реклама и установка рекламных конструкций Информация об изменениях: Федеральным законом от 7 мая 2013 г. N 98-ФЗ в […]
  • Закон материнский капитал на второго ребенка Материнский капитал Эта единовременная выплата предоставляется семьям, в которых второй или последующий ребенок появился после 1 января 2007 года. Программа материнского капитала действует […]
  • Развод мостов осенью Изменения графика Мосты разводятся по графику Популярные экскурсии в Санкт-Петербурге Изменения в графике разводки мостов:Группа Вконтакте Группа Телеграмм В Петергоф на метеоре Идеальной […]
  • Материнский капитал 2018 иркутск Материнский капитал в Иркутской области Семьи с детьми, проживающие на территории Иркутской области могут получить два материнский капитала: федеральный (государственный) в размере 453 […]
admin

Обсуждение закрыто.